Гураль А.Л. Гепатиты В и С: проблемы эпидемиологии // Здоров`я України.-2007.-№10.-С.30-31

Вирусные гепатиты (ВГ) занимают одно из ведущих мест в инфекционной патологии и являются актуальной проблемой современной медицины.

Интенсивная разработка проблем ВГ позволила установить, что это группа этиологически, эпидемиологически и патогенетически различных вирусных болезней, объединенных общим свойством их возбудителей, - гепатотропизмом.

К настоящему времени известно, по крайней мере, 9 различных вирусов, классифицированных как вирусы гепатитов: А, В, С, D, Е, F, G, TT, SEN. Прогресс в разработке проблем ВГ затронул, правда, не в одинаковой степени для различных нозологических форм, все стороны теоретических и практических знаний - от этиологии, клиники, диагностики до эпидемического надзора. Наиболее изучены гепатиты А, В, С, D, Е. Фактические материалы о биологических свойствах вирусов гепатитов F, G, ТТ, SEN, их таксономическом положении и роли в инфекционной патологии человека находятся в стадии накопления.

Особое внимание специалистов привлекают гепатиты В, С и D с парентеральным механизмом передачи возбудителей. Медицинская и социальная значимость указанных форм вирусных гепатитов определяются не только широким распространением, достаточно высоким уровнем заболеваемости, но и чрезвычайно неблагоприятными последствиями, к которым может привести инфицирование этими вирусами - формированию хронических болезней печени (хронического гепатита, цирроза печени и рака печени).

Одной из наиболее важных проблем в инфекционной патологии остается гепатит В (ГВ). По оценке экспертов ВОЗ, в мире инфицировано вирусом ГВ более 2 млрд. человек, а 1 -1,5 млн. ежегодно погибают от этой инфекции и ее последствий. В настоящее время в мире насчитывается более 350 млн. хронических носителей вируса ГВ, каждый год первично заражаются более 50 млн., только в странах Европейского региона инфицируются этим вирусом от 900 тыс. до 1 млн. человек. Показатели заболеваемости в странах Западной Европы колеблются от 1 на 100 тыс. населения в год (в странах Скандинавии, а также Ирландии, Великобритании) до 6 на 100 тыс. населения в южных странах. В Центральной Европе уровень заболеваемости более высокий - от 12 до 57 (в среднем - 20) на 100 тыс. населения. В США каждый год отмечается 300 тыс. новых случаев инфицирования вирусом ГВ, в том числе -90-120 тыс. клинически выраженных форм инфекции. К территориям с низкой частотой выявления ГВ относятся Северная, Западная, Центральная Европа, Северная Америка; со средней - Южная и Восточная Европа, Южная и Центральная Америка; с высокой - страны Азии и Африки. Имеются данные, согласно которым у 5-10% и даже 15% больных острый гепатит трансформируется в хронический. Более того, почти у 90% детей, родившихся от инфицированных вирусом ГВ матерей, также развиваются хронический гепатит. В свою очередь, материалы многочисленных эпидемиологических и молекулярно-биологических исследований достоверно свидетельствуют о том, что хронический ГВ может иметь прогностически неблагоприятное течение и приводить к формированию цирроза печени, развитию гепатокар-циномы, в среднем, у 25% больных.

Эпидемиологический анализ заболеваемости ГВ в Украине за 15 лет (1986-2000 годы) позволил установить, что после максимального подъема в 1989 году (31,53 на 100 тыс. населения), в следующие три года отмечено снижение заболеваемости, в 1992 году этот показатель составлял 23,1 на 100 тыс. населения. В последующие четыре года заболеваемость ГВ стабилизировалась на достаточно высоких показателях и составляла, в среднем, 24,56 на 100 тыс. населения. С 1997 по 2000 годы вновь наметилась некоторая тенденция к снижению регистрируемой заболеваемости, однако ее уровень оставался достаточно высоким и колебался от 16,77 до 20 на 100 тыс. населения.

Необходимо учитывать, что истинный уровень заболеваемости острым ГВ в 5-6 раз превышает данные официальной статистики, основанной на регистрации, главным образом, клинически выраженных форм болезни, протекающих с желтухой. Больные с безжелтушными, субклиническими формами острого ГВ, с хроническими вариантами инфекционного процесса практически остаются нераспознанными.

За последние годы произошло существенное изменение структуры путей передачи возбудителя ГВ. Удельный вес больных, инфицированных при проведении лечебно-диагностических и профилактических парентеральных вмешательств, снизился - с 55,9% в 1989 и 41,2% в 1991 до 14,5% в 2000 году. Вместе с тем, увеличилось число больных ГВ, заболевание которых связано с немедицинскими парентеральными вмешательствами, прежде всего, с внутривенным введением наркотических веществ - с 11,6% в 1993 и 3б,1%в 1999 до 33,2%-в 2000 году. Отмечается увеличение эпидемической значимости полового пути передачи вируса ГВ. Установлено, что в 1999 году у 25,5% и у 30,2% в 2000 году больных заражение произошло при сексуальных контактах с инфицированными лицами.

Вовлечение в эпидемический процесс при ГВ наркоманов, увеличение значимости полового пути передачи вируса связаны с инфицированием лиц молодого трудоспособного возраста и оказывает влияние не только на уровень заболеваемости, но и на клинические проявления инфекции. В последние годы удельный вес больных в возрасте 15-29лет составляет более 70%. Возможность длительной персистенции вируса, наркотическая токсемия у таких лиц способствуют формированию затяжных, хронических рецидивирующих форм ГВ.

Одним из исходов острого ГВ, независимо от формы инфекционного процесса, может быть формирование хронического вирусоносительства. По экспертным оценкам, число хронических носителей ви- руса ГВ в Украине составляет более 1 млн. человек.

При углубленном клинико-лабораторном обследовании хронических вирусоносителей более, чем у 60% из них определяются признаки того или иного варианта хронического гепатита. Наряду с больными безжелтушными, субклиническими формами болезни, хронические вирусоносители определяют высокую интенсивность эпидемического процесса при ГВ и пополняют число больных с хроническими поражениями печени.

В последние годы в Институте эпидемиологии и инфекционных болезней АМН Украины были проведены сероэпидемиологические исследования с целью изучения истинного уровня распространенности ГВ. В сыворотке крови различных контингентов населения с помощью иммуноферментного анализа определяли HBsAg, анти-НВс, что, по современным представлениям, позволяет объективно оценить распространенность инфекции.

В результате проведенных исследований были подтверждены данные, полученные при эпидемиологическом анализе заболеваемости ГВ, согласно которым в последние годы ведущее значение в распространении этой инфекции имеет внутривенное введение наркотических препаратов. По данным Гураль А.Л., частота обнаружения маркеров ГВ - HBsAg и анти-НВс у инъекционных наркоманов составила, соответственно, 14,9 и 64%. При обследовании доноров крови, которые служили группой сравнения, HBsAg был выявлен в 1,2, а анти-НВс - в 13,3% случаев.

По данным, полученным при обследовании ВИЧ-инфицированных и лиц с заболеваниями, передающимися половым путем (ЗППП), среди ВИЧ-инфицированных HBsAg был обнаружен у 10%, анти-НВс - у 56,9%, а среди пациентов с заболеваниями, передающимися половым путем (ЗППП), соответственно, у 3,6 и 31,1 % обследованных, что позволило отнести их к группам высокого риска инфицирования вирусом ГВ. Материалы сероэпидемиологических исследований позволили установить, что до настоящего времени остается высокой возможность реализации внутрибольничного инфицирования вирусом ГВ. При обследовании больных, госпитализированных в специализированные отделения многопрофильных стационаров, указанные выше маркеры выявлены в 3,2 и 23,4% случаев. Частота обнаружения HBsAg и анти-НВс среди медицинских работников составляла, соответственно, 5,4 и 26,6%.

Представляют интерес данные, полученные при обследовании больных с клиническим диагнозом хронический гепатит, госпитализированных в стационары терапевтического профиля. Показатели выявления HBsAg у этих пациентов составили 6,5%, анти-НВс-31,5%.

За последние годы стало очевидно, что гепатит С (ГС) также занимает одно из ведущих мест в инфекционной патологии человека и является серьезной проблемой здравоохранения во всем мире. С момента открытия в 1989 году возбудителя ГС достигнут значительный прогресс в изучении строения вируса, его генома и белков, что закономерно привело к разработке методов специфической лабораторной диагностики. Наиболее широкое применение получили методы определения антител к вирусу ГС (анти-HCV) с помощью иммуно-ферментного анализа и вирусной нуклеиновой кислоты в полимеразной цепной реакции (ПЦР). Современные методы лабораторной диагностики ГС стали информационной основой изучения различных аспектов клиники и эпидемиологии этой инфекции.

Накопленные к настоящему времени фактические материалы свидетельствуют о широком распространении ГС. По экспертным оценкам, в мире вирусом ГС инфицировано более 300 млн. человек. В США ежегодно вновь заражаются 150 тыс. человек, а число инфицированных достигает 4 млн. человек. В этой стране от хронических поражений печени, связанных с ГС, умирает 8-10 тыс. человек в год, а одной тысяче пациентов проводят трансплантацию печени. В Европе зарегистрировано более 10 млн. человек, хронически инфицированных вирусом ГС. Показатели частоты обнаружения маркеров вируса ГС среди здоровой популяции населения, прежде всего доноров крови, которых принято рассматривать в качестве критерия распространенности этой инфекции, в разных странах мира колеблются от 0,14 до 6,0%. Полагают, что в недалеком будущем распространенность ГС может возрасти в десятки раз. Значение ГС выходит за рамки сугубо инфекционной патологии. Анализ данных литературы свидетельствует о том, что острый ГС в 75-80% случаев протекает легко, без клинической симптоматики. Серьезность проблемы обусловлена тяжелыми последствиями заболевания. Независимо от выраженности клинических проявлений инфекционного процесса, у 60-80% больных развивается хронический гепатит, являющийся основной клинической формой ГС. Многолетняя персистенция вируса при хронической форме инфекции может привести к развитию цирроза печени с последующим высоким риском развития гепатоцеллюлярной карциномы.

Удельный вес ГС этиологических факторов развития среди циррозов печени составляет 40%, гепатоцеллюлярной карциномы - 60%. Полагают, что ГС является основной причиной формирования всей группы хронических болезней печени. Причем, частота развития указанной патологии у инфицированных этим вирусом лиц в 10 раз выше, чем при ГВ.
Имеются данные о возможности развития у 40-45% больных ГС разнообразных внепеченочных проявлений, которые могут видоизменять клиническое течение, вызывать трудности в диагностике и лечении, влиять на прогноз заболевания. Ведущую роль в формировании таких проявлений имеют иммунокомплексные реакции и возможность репликации вируса не только в гепатоцитах, но и вне печени - в тканях лимфоидного и нелимфоидного происхождения. К внепеченочным проявлениям хронического ГС могут быть отнесены: смешанная криоглобулинемия, мембранозно-пролиферативный гломерулонефрит, поздняя кожная порфирия, аутоиммунный тиреоидит. Отмечается также связь ГС с тромбоцитопенией, красным плоским лишаем, синдромом Шегрена, В-клеточной лимфомой, васкулитами и другими заболеваниями.

Информация о заболеваемости ГС в Украине отсутствует, поскольку официальной регистрации этой инфекции до настоящего времени не проводится. Фактические материалы о распространенности ГС и нашей стране, его удельного веса в общей структуре вирусных гепатитов, о клинико-эпидемиологических особенностях инфекции находятся в стадии накопления. С целью изучения распространенности ГС, групп повышенного риска инфицирования, возможных путей передачи возбудителя и т.д. А.Л. Гураль (2001) проведено сероэпидемиологическое обследование различных контингентов населения. Показано, что в сыворотках крови доноров антитела к вирусу ГС выявлены в 1,3% случаев. Такие показатели характерны для регионов с высокой пораженностью населения вирусом ГС.

Наиболее высокая частота обнаружения анти-HCV, являющаяся отражением высокой интенсивности эпидемического процесса, зарегистрированы при обследовании ВИЧ-инфицированных (84,8%) и лиц, употребляющих наркотические вещества внутривенно (77,4%).

53,8% обследованных ВИЧ-инфицированных составляли лица, употреблявшие наркотики, а у 24,7% из них выявлены ЗППП. В свою очередь, у этих пациентов анти-HCV выявлены в 19,4% случаев. Полученные данные свидетельствуют о том, что ВИЧ-инфицированные, инъекционные наркоманы и пациенты с ЗППП относятся к группам с чрезвычайно высоким уровнем инфицирования вирусом ГС. Высокие показатели частоты обнаружения антител к вирусу ГС у больных сифилисом указывают на возможность широкого распространения инфекции половым путем.

Следующим этапом исследовании явилось изучение распространенности ГС среди пациентов и персонала лечебных учреждений различного профиля. Частота обнаружения маркера этой инфекции среди соматических больных, госпитализированных в специализированные отделения многопрофильных стационаров, составляла 4,6%, что в 3,5 раза выше, чем у доноров крови. Наиболее высокие показатели выявления антител к вирусу ГС отмечены при обследовании больных отделений гемодиализа (27,5%), гематологии (8,8%), пульмонологических (7,7%) и гастроэнтерологических (6,3%). В условиях нарушений санитарно-противоэпидемического режима, недостатков в реализации известного комплекса мер, направленных на разрыв путей передачи возбудителей при проведении лечебно-диагностических парентеральных манипуляций, невыявленные источники инфекции могут представлять реальную опасность для окружающих больных и медицинских работников.

Данные эпидемиологического анализа показали, что, как и при гепатите В, основными факторами, способствующими реализации парентерального механизма передачи возбудителя и распространению ГС среди соматических больных, были длительные и интенсивные курсы инъекционной терапии, частые гемотрансфузии, заборы крови, операционные и эндоскопические вмешательства. Более высокие показатели частоты обнаружения анти-HCV зафиксированы у пациентов с наличием иммунодефицитных состояний и с хроническими патологическими состояниями различной природы. Такие больные, как правило, находятся на стационарном лечении, часто повторном, в течение длительного времени, перемещаются из одного лечебного учреждения в другое.

Заслуживают внимания данные, полученные в результате серологического обследования больных с диагнозом хронический гепатит, находящихся на лечении в отделениях терапевтического профиля. В этой группе больных антитела к вирусу ГС были выявлены у 10,2% обследованных, что в 2,2 раза выше среднего показателя у соматических больных и в 7,8 выше, чем в группе сравнения.

Проведенные исследования позволили установить возможность инфицирования вирусом ГС медицинских работников, выявление анти-HCV среди них (3,3%) было в 2,5 раза выше, чем в индикаторной группе. Риск инфицирования медицинских работников обусловлен, прежде всего, контактами с кровью и ее продуктами, биологическими жидкостями больных, которые могут содержать вирус ГС. Контакты с этими биосубстратами отмечали 92,7% обследованных медицинских работников. Реализации парентерального механизма передачи вирусов ГВ и ГС и инфицированию персонала лечебных учреждений способствовали случайные повреждения кожных покровов в результате укола иглой, острыми инструментами, осколками стекла и т.п. Такие повреждения за полугодие, предшествовавших обследованию, имели место у 98,5% опрошенных медработников. Наиболее высокая частота выявления маркера инфицирования вирусом ГС отмечена при обследовании персонала отделений хирургического профиля (5,3%), гематологии и переливания крови (6,1%), клинико-диагностических лабораторий (3,2%).

Анализ результатов сероэпидемиологических исследований позволил установить несоответствие между высокими показателями частоты обнаружения анти-HCV и относительно небольшим числом выявленных больных ГС с клинически выраженными формами инфекционного процесса. Так, при целенаправленном клинико-лабораторном и эпидемиологическом обследовании лиц, в сыворотках крови которых обнаружены анти-HCV, в течение 4-летних исследований А.Л. Гураль (2001) удалось выявить 61 больного острым и 163 - хроническим гепатитом С. Более чем у 80% больных острым ГС клиническое течение можно было характеризовать как легкое, с минимальными клиническими признаками. Формирование хронических форм ГС, по анамнестическим данным, отмечалось на протяжении разных сроков: 1,10,19 лет и более. Инфекционный процесс нередко протекал по типу "медленной" инфекции и проявлялся впервые на стадии сформированного цирроза печени.

Таким образом, материалы эпидемиологического анализа заболеваемости и результаты сероэпидемиологических исследований свидетельствуют о широком распространении гепатитов В и С среди различных групп населения. Множественные пути передачи вирусов ГВ и ГС определяют функционирование различных очагов инфекции и групп повышенного риска инфицирования. Интенсивность скрыто протекающего эпидемического процесса при этих инфекциях существенно превышает его манифестные проявления. Положительные результаты серологического обследования в большинстве случаев следует рассматривать как свидетельство наличия у этих лиц недиагностируемых безжелтушных субклинических форм гепатитов В и С, которые могут привести к неблагоприятным последствиям. Все это свидетельствует о необходимости проведения целенаправленных скрининговых обследований на маркеры гепатитов В и С различных групп населения, прежде всего, относящихся к контингентам повышенного риска инфицирования. Лица, у которых обнаруживаются маркеры этих вирусов, должны подвергаться углубленному клинико-лабораторному обследованию, включая проведение индикации вирусной нуклеиновой кислоты с помощью ПЦР, последующему диспансерному наблюдению и лечению. Своевременное выявление больных субклиничскими, главным образом, невыявляемыми формами гепатитов имеет важное эпидемиологическое значение, поскольку позволяет исключить их из эпидемического процесса.

Возианова Ж. И., Корчинский Н.Ч. Хронические вирусные гепатиты // Ж-л практ. лікаря. - 2002. - №6. - С.7-14

В клинической лекции представлены основные вопросы этиологии, классификации, патогенеза, клиники, диагностики и тактики лечения больных хроническими вирусными гепатитами, в том числе и хроническими инфекциями., обсуждены возможности комбинированного применения противовирусных препаратов.

Солонина О.М. Епідеміологія та профілактика гепатиту а на сучасному етапі // Інфекційні хвороби.-2002.-№1.-С.51-55

Ґепатит А (ГА) - це медична і соціальна проблема загальносвітового масштабу. В Україні динаміка захворюваності на ГА відображає особливості некерованої інфекції з періодичними підйомами і спадами. У структурі вірусних гепатитів частка ГА за останні 6 років (1994-1999) коливається від 90,7 % у 1994 p. до 65,8 % у 1999р. У Західному регіоні України на ГА при-падає від 92,2 % випадків у 1994 p. до 84,2 % - у 1999 р.

Вивчення та узагальнення фактичних матеріалів останніх років примушують змінити погляди на прояви епідеміології, патогенезу, клініки ГА як доброякісної інфекції. З'явились повідомлення про випадки тяжкого, фульмінантного перебігу ГА на тлі хронічного захворювання печінки. У загальному летальність від фульмінантного ГА серед осіб з гострою інфекцією складає 0,3 %, в осіб старших 50 років цей показник збільшується до 1,8 %]. У хворих на хронічний гепатит С приєднання суперінфекції ГА створює істотний ризик розвитку фульмінантного гепатиту (до 41 %) і збільшення летальності до 35 %. В експериментах на приматах встановлено здатність вірусу ГА (ВГА) до персистенції (протягом 16 міс.) із збереженням своїх патогенних властивостей. Ця закономірність стосується й людей і вказує на розвиток затяжних форм, віддалених рецидивів хвороби. Виявлено повторний ГА у макак-резусів, в яких час від часу вірус виділяється з фекаліями (1,5-2 міс.) або зростає активність сироваткової аланіламіно-трансферази (1,5-4 міс.) без морфологічних змін у печінці. Величина і наявність лабораторних ознак залежать від інфікуючої дози. Вірусовиділення з фекаліями під час реінфекції не виключається у людей. З епідеміологічного . погляду такі особи будуть небезпечними для інших людей через легкий, безсимптомний перебіг ГА-і відсутність антитіл до ВГА класу IgM. Крім того, після перенесеного гострого захворювання спостерігаються рецидиви з інтервалом 30-90 днів, які відносно частіше виникають у 5-10 % хворих дітей.

Порівняльний аналіз особливостей ГА у вагітних і невагітних жінок свідчить про те, що процес гестації впливає на тяжкість хвороби. У вагітних частота середньотяжких форм ГА значно більша, ніж у невагітних (18,5 % і 3,8 % відповідно).

Відрізнити ГА від інших типів вірусних гепатитів на основі тільки клінічних та епідеміологічних спостережень складно. За допомогою сучасних методів імунологічної діагностики проводиться диференціація вірусів, визначається ступінь розповсюдження інфекції серед населення, циркуляція вірусів в об'єктах довкілля. У практичній медицині широко застосовується імуноферментний аналіз для виявлення маркерів вірусних гепатитів. На ранній стадії хвороби в екстрактах фекалій, об'єктах довкілля можна знайти єдиний антиген ВГА (ВГА-Ад), який дозволяє встановити фактори передачі збудника. Діагноз гострого ГА базується на присутності у сироватці крові, незалежно від форми інфекційного процесу, антитіл до ВГА класу ІдМ (анти-ВГА ІдМ), які з'являються на 5-10-й день після початку клінічних симптомів і зберігаються до 6 міс. Альтернативним субстратом специфічної діагностики є слина. У хворих з гострим ГА і безжовтяничними формами виявляли у слині анти-ВГА IgM. Це означає, що доцільно використовувати слину, обстежуючи контактних осіб в осередках. У розпал інфекції утворюються антитіла класу IgG (анти-ВГА IgG). Вони захищають реконвалес-центів від реінфекції, характеризують стан популяційного імунітету населення. Усе ширше застосовуються останні досягнення молекулярної вірусології - полімеразна ланцюгова реакція з зворотною транскрипцією (ЗТ-ПЛР) для індикації РНК ВГА у фекаліях, об'єктах довкілля, сироватці крові хворих. Ці дослідження набувають особливого значення під час розслідування спалахів з парентеральним механізмом передачі збудника.

Розповсюдженість ГА у світі оцінюється сприйнятливістю популяції до ВГА, показниками захворюваності, віковою структурою хворих. Відповідно до цього виділено географічні зони ризику, в яких ендемічність ГА дуже висока, середня, низька, дуже низька. Безпосередньо впливають на епідемічний процес ГА соціально-економічний статус країни і рівень санітарно-гігієнічного благополуччя регіону. Слід сказати, що поряд з вищевказаними епідеміологічними типами існує поділ на групи у кожній державі. В основу виділення моделей ендемічності покладено результати вивчення природного імунітету до ГА, ступінь циркуляції вірусу, епідеміологічну характеристику захворюваності.

Зупинимося на розгляді країн Західної Європи і США, які в цілому належать до географічної зони з низькою ендемічністю. У США за період 1987-1997 pp. захворюваність на ГА у середньому складала 10,0 на 100 тис. населення. Тільки у 1992 p. цей показник зріс до 19,0 через великий спалах у популяції негрів, що був пов'язаний з вживанням контамінованих ВГА харчових продуктів. США розділено на зони з високою, середньою і низькою ендемічністю ГА. Там, де висока і середня ендемічність, основним є побутовий шлях передачі ВГА. У країнах Західної Європи є три групи: середня ендемічність (Греція, Іспанія, Італія, Бельгія), низька (Швейцарія, Німеччина, Франція та ін.), дуже низька (скандинавські країни) [18]. У Франції відбулось серо-епідеміологічне переміщення наявності анти-ВГА IgG на старші вікові групи населення. При обстеженні молоді у 1985 p. маркери ВГА становили 30,4% , у 1990 p. - 21,3%, у 1997 p. - 11,5% Франція перейшла у групу країн з низькою ендемічністю.

Україна належить до географічної зони, де інтенсивність епідемічного процесу середня, тобто циркуляція ВГА відносно висока, сприйнятливість до інфекції спостерігається у школярі підлітків, молоді. Проте поширення ГА у різні регіонах країни неоднакове. З метою вивчення характеристики захворюваності на ГА у Західному регіоні України за період 1995-1999 pp. проведено статистичну обробку цих даних методом сигмальних відхилень. Аналіз отриманих результатів показав, що Західному регіону України притаманний середній тип епідемічного процесу (інтенсивний показник 108,5 на 100 тис. населення). Така ж ендемічність у Волинській, Івано-Франківській, Тернопільській, Чернівецькій областях (показники від 106,8 до 119,4 на 100 тис. населення). Тим часом у Закарпатській і Львівській областях ендемічність ГА нижча за середній рівень (85,6 і 77,5 на 100 тис. населення відповідно), а у Рівненській області захворюваність вища середніх значень (153,3 на 100 тис. населення).

Згідно із сучасними уявленнями, налічується три шляхи передачі ВГА: фекально-ораль-ний (найбільш поширений, 95%), парентеральний (<5%), статевий (особливо у групах сексуальних меншин, <5%). На території України постійно діючий шлях передачі ВГА - водний, пов'язаний з перманентним використанням недоброякісної питної води, що обумовлює цілорічну спорадичну захворюваність. В останні роки часто описується парентеральна передача ВГА внаслідок введення наркотиків у вену або у зв'язку із трансфузіями крові, переважно у пацієнтів з онкологічними захворюваннями і хворих на гемофілію. Застосування наркотиків - гостра соціальна проблема і фактор ризику інфікування ВГА у скандинавських країнах. У Норвегії завдяки полімеразній ланцюговій реакції (ПЛР) вдалось швидко вивчити і спрямувати протиепідемічні заходи на припинення епідемії, спричиненої введенням наркотиків у вену. ВГА поширювався через забруднені голки. У Фінляндії трапився великий спалах (131 випадок) серед наркоманів, які застосовували амфетамін. При цьому зареєстровано три смертельні випадки. Тестуваннями у ПЛР доведено контамінацію наркотиків ВГА. Про спалахи ГА серед гомосексуалістів повідомляється часто. Періодично вони трапляються у міських районах США, Канади, Європи, Австралії.

Зважаючи на багатогранність чинників, які сприяють поширенню ВГА, основними напрямками контролю за розповсюдженням інфекції є впровадження комплексу санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів, спрямованих на всі ланки епідемічного процесу. Основне завдання - виявлення та ізоляція джерела збудника. Надзвичайно активно ВГА передають діти, оскільки більшість з них мають безсимптомний або без-жовтяничний перебіг хвороби. Встановлено, що присутність у родинах дітей, молодших 6 років, сприяла інфікуванню у межах сім'ї 52% дорослих осіб. Таким чином, визначити інтенсивність прихованого перебігу ГА можна тільки індикцією маркеру анти-ВГА IgM у слині, сироватці крові осіб, що контактували з хворим. Об'єктивним засобом оцінки профілактичних заходів і надійним критерієм розробки наукового прогнозування розвитку епідемічного процесу є вивчення природного імунітету населення до ГА.

Щоб вплинути на розрив і ліквідацію фекально-орального механізму передачі, необхідно постійно контролювати систему водопостачання, забезпечувати населення доброякісними харчовими продуктами, дотримуватись санітарно-протиепідемічного режиму у дитячих дошкільних закладах, школах, інтернатах.

В умовах сьогодення спостерігається антропогенне забруднення водних об'єктів, внаслідок чого порушується екологічна рівновага у водоймах. Епідемічна небезпека обумовлюється здатністю ВГА тривало, не змінюючи своїх біологічних властивостей, перебувати в об'єктах довкілля. Віруси потрапляють у довкілля із стічною водою, контамінованою вірусами енте-ральних гепатитів, яка забруднює поверхневі водойми, що широко використовуються як джерела централізованого водопостачання. Не виключено надходження вірусів у підземні водоносні горизонти при зрошенні стічною водою сільськогосподарських угідь, а також безпосередньо у водопровідну мережу під час аварій. Методи очистки і знезараження стічної і питної води, що практикуються в Україні, не повністю звільняють воду від вірусів ентеральних гепатитів.

У зв'язку з цим у Львівській області здійснюється моніторинг за циркуляцією ВГА в об'єктах довкілля. При дослідженні питної води у 1998 p. позитивний результат на антиген ВГА дали 12,3% проб, у 1999 p. - 8,7%. У воді річок, відкритих водойм, стічній воді антиген ВГА у 1998 p. виявлено у 21,2% досліджених проб, у 1999 p. -у 8,4%. Встановлено прямий корелятивний зв'язок між кількістю випадків ГА і наявністю антигена ВГА у воді відкритих водойм, питній воді. Очевидно, ВГА практично не інактивується хлором і для повної елімінації вірусів недостатньо проводити знезараження води хлоруванням. На сучасному етапі безреактогенними, екологічно чистими методами обробки води є ультрафіолетове опромінення і сріблення, які діють більш ефективно, ніж хлор. Отже, з метою прогнозування і запобігання спалахам слід проводити постійні, систематичні дослідження циркуляції антигену ВГА в об'єктах довкілля.

Вирішальний напрямок у боротьбі з ГА -підвищення несприйнятливості населення до ВГА. Перспективною ланкою неспецифічної профілактики є застосування імуномодулюючих препаратів, здатних стимулювати систему ендогенного інтерферону. У результаті широкого скринінгу природних і синтетичних імуномодуляторів встановлено значні інтерферо-ностимулюючі властивості мефенамінової кислоти (МФК), яка забезпечує неспецифічний захист організму задовго до формування специфічного імунітету. У практиці для екстреної профілактики успішно впроваджуються МФК, дибазол.

У світі обмеження розповсюдження ГА здійснюють методами пасивної й активної профілактики. Пасивна імунізація - це введення нормального людського імуноглобуліну тільки за епідеміологічними показаннями і не пізніше 14-го дня від можливого зараження. Цей препарат та імуномодулятори забезпечують короткочасний захист організму від захворювання і не запобігають інфікуванню ВГА надалі.

З іншого боку, специфічні імуноглобуліни спрямовують перехід гострої, продуктивної інфекції в абортивну, затяжну або хронічну. Як результат настає перехід епідемічного процесу в післяепідемічний період з припиненням спалаху чи епідемії. Але збудник з популяції нікуди не зникає, а продовжує у ній перебувати до наступного передепідемічного періоду у персистентній формі.

Активну профілактику ГА вважають найбільш адекватним шляхом не тільки у країнах, що розвиваються, але й у високорозвинених країнах з низькою ендемічністю. Перша інактивована вакцина проти ГА ("Havrix", Smith Kline Beecham) з'явилась в Європі у 1992 p., друга - у 1996 p. ("Vaqta", Merck and Co., Inc., USA). Вони широко застосовуються у світі. Вакцини "Ерахаl Веrnа" (Berna), "Avaxim" (Pasteur Merieux) використовуються рідше. За допомогою кінетичних моделей оцінено тривалість персистенції антитіл після вакцинації і встановлено, що захисний рівень анти-ВГА зберігатиметься 20 років і більше. Доведено ефективність імунізації як засобу обмеження і поширення великих спалахів ГА. У Росії проведена лабораторна розробка й атестація низькореактогенної рідкої вакцини "Геп-А-ін-Вак". її рекомендовано для профілактики ГА у Російській Федерації.

Радикальне вирішення проблеми зниження захворюваності на ГА, особливо у регіонах з ви-сокою інтенсивністю епідемічного процесу, можливе за умови проведення масової імунізації у ранньому віці, а також вакцинації осіб з контингентів підвищеного ризику. Рекомендації раціональної стратегії вакцинації залежать від конкретної епідемічної ситуації і результатів попередніх економічних висновків майбутніх профілактичних програм.

Підготовлено Міським науковим інформаційно-аналітичним центром медичної статистики