Начиталася я про відпустки за границю, на морях в Криму та й згадала наш віддих у Карпатах.

Так сталося, що мені не можна на сонечку загоряти і ми вирішили поїхати в гори.

У мене є подруга з дитинства Оксана. Вона вийшла заміж в Яремче. Дуже довго нас запрошувала в гості, ми все відкладали і тут раз, та за два дні зібралися, сіли в машину та й поїхали. Ми спочатку заїхали до батьків на Західну Україну, там на хвіст нам ще впали наші племінники рідні по чоловіку (їм було11-12 років).

Від батьків їхати машиною не далеко у Карпати, приблизно 3 години.

Моє дитинство пройшло в Прикарпатті на Західній Україні, і мене не здивуєш старими дубами, соснами, чистими джерельними озерцями, лісом, малиною, духмяним запахом лісових квітів, навіть горами, але те що я побачила в Карпатах це не передається словами. Але все по порядку.

Коли ми вже заїхали на територію Івано-Франківської області мені почало здаватися що гори от-от мають початися, а ми все їдемо-їдемо а їх нема. І тут, коли мені вже набридли одноманітні пейзажі за вікном, я побачила ГОРИ. Це так дивно - їдеш по рівнині, а з переді видніються ГОРИ, і не просто ГОРИ, а КАРПАТИ!!!

До Яремче доїхали без пригод. З Оксаною домовилися що вона нас зустріне при в”їзді в місто, біля магазину. Під’їжджаємо ближче, бачу, сидить Оксана на тротуарі як сирітка, мабуть давно нас чекає.

Коли Оксана мені розповідала про будинок, в якому вона живе з чоловіком, я собі його уявляла двоповерховим, багато кімнат, куча килимів гуцульських. А тут все виявилося зовсім не так, як я собі думала. Як вона мені показала на яку гору, по якій дорозі наша Волгочка має проїхати, то я бігом вилізла з машини, забрала дітей-племінників і сказала що я піду пішки. Уявіть собі ГОРУ на якій стоїть 5 хат і між ними дорога зроблена бульдозером, засиплена валунами з річки, не камінчиками, а ВАЛУНАМИ.І по цій дорозі треба їхати машиною догори під 75 градусів десь 1,5км.

Добралися ми якось до Оксаниної хати. Як виявилося, вона ще не до кінця зроблена. Правда має два поверхи, але дуже невеличка хатка. Але коли я стала на подвір’ї і подивилася довкола........... То таке можна тільки уявити в казці. Кругом ліс та гори, сусідів практично нема, до найближчої хати 100 метрів, а внизу, трохи далеченько, видніється Яремче. Коло хати садочок з яблуками та криниця, в якій вода так близько, що можна нахилитися і пити воду прямо звідти. А яка вода чиста та смачна, я такої навіть у дома з джерела ніколи не пробувала.

От ми розпакували свої речі, Оксани сусіди під різними приводами почали сходитися і нас розглядати. Ще б пак-подружка дитинства з Києва приїхала. Почали за очима розказувати: які молоді, а вже таких дітей дорослих мають. Нам тоді було по 25-26 років а нашим племінникам 11-12 років, але ми сусідів не почали розстроювати що це не наші діти. Ми залишилися в їх очах батьками-героями. Ще дуже цікавий момент про їх сусідів. На горі приблизно 5 хат, відстань між якими приблизно теж 100м. Так от- вони всі там живуть як маленький гуртожиток: мають одну пральну машинку на всіх, перуть по черзі (в понеділок одна, у вівторок друга і т.д.), така сама історія з іншими побутовими предметами: праска, фен, м’ясорубка. Як я зрозуміла, їм просто скучно, а так є привід сходити в гості, провітритися.

В перший день нам зробили маленьку екскурсію по лісу не дуже заглиблюючись у гори. Але вже почало сутеніти і почалася гроза. Я такого грому ніколи не чула. От він вдарив прямо над головою, що ми аж поприсідали, а ехо почало розносити той звук по всьому лісі з страшною силою. Стало досить моторошно......Але адреналін в голову вдарив конкретно.

На другий день, Вася(Оксанин чоловік) запропонував нам похід в гори на Синячку(гора так називається). Якби він мені сказав, скільки треба буде пройти пішки - я б ні за які гроші туда не пішла.

Ми з вечора наготовили шашлики з молодої телятини, бутербродів, консервів та бараболі, щоб запекти. Рано поснідали та й вирушили в дорогу. Щоб піднятися на хребет, треба було чималу відстань пройтися під гору. Поки ми на неї ВИЛІЗЛИ, то мені уже нічого не хотілося, але якби я знала, що мене ще чекає попереду.....

І от ми на горі почали свою подорож. Кругом ліс, трави, суниці, запахи, але ми “біжимо”, щоб встигнути до обіду на “Синячку”. Люди добрі, ми вийшли в 10 ранку, і виявляється нам треба бігом йти, щоб до обіду встигнути на “Синячку”!!!!! Бо потім прийдеться ночувати в лісі, а ми нічого з собою не взяли.

По дорозі Вася нас заводить на Білі Скелі. Яка там красота!!!!А скільки надписів “Тут був.....” Але ми не стали лишати автографа, а пішли далі.

Поки ми йшли, Вася нам розказував про звичаї їхнього краю.

У Карпатах практично ніхто не вирощує картоплю, у них непридатні землі для цього, але всі вирощують сіно. І вся земля в горах поділена. На перший погляд здається, що люди там рідко трапляються, але це не так. Поки Вася нам розказував про сіно, про поділ землі, я собі згадала Ольгу Кобелянську та її “Землю”. Виявляється такі стосунки і досі залишилися, де за Землю можуть вбити брата.

Пройшло приблизно дві години, ми дійшли до качалок, які в горах качають нафту і по нафтопроводу закачують на завод в Надвірну для переробки. Поспілкувалися з робочими, яким було цікаво побачити простих туристів, а не місцевих жителів.

Через деякий час, коли ми проходили по хребту по вузькій стежці між столітніми соснами, ми почули гуркіт трактора. Коли підійшли близько, то побачили гусеничний трактор, який тягає дерева. В ньому сидів шофер, і безперестанку пробував його завести. Коли Вася з ним привітався, той йому розказав, що вже третій день пробує його завести, а він ну ніяк не хоче. Але мене вразило, як він тим трактором туда потрапив? Дороги ніякої нема, одні вузькі стежки? Тай здається що він зразу перекинеться, як почне під ту гору їхати.

Всі почали хотіти їсти після такого темпу, тай помучились вже. А до Синячки ще далеко.

Тут ми вийшли до полонини. На поляні стояла колиба, а внизу метрів 100 розкинулось поле огороджене. Там паслися корови та вівці.

Оскільки Вася знав всіх місцевих, ми без проблем пішли до чабанів. Тут така смішна ситуація вийшла: я ніколи не бачила колиби справжньої, чабанів, то я почала їх всіх дуже сильно розглядати. А ті в свою чергу почали роздивлятися нас, як тільки почули що ми з Києва. То пару хвилин ми так і стояли один одного розглядаючи. Коли всі задовольнили свою цікавість, почали один одного розпитувати про то про сьо.

Я зайшла подивитися в колибу. Невеличка одна кімнатка в якій був тільки з одного боку лежак на три чоловіка вкритий одіялом та навпроти висів казан над вогнем, в якому варився обід. Мене це здивувало, що в лісі вони їсти варять не надворі. Але там на даху піднімався спеціально люк для виводу диму.

Нас чабани угостили свіжим буцом та вурдою. Це різна стадія бринзи. Бринза це вже кінцевий результат переробки. Я не знаю, яке воно на смак у звичайних умовах, але після 4 годин ходьби по горах, це було просто щось. Я такого смачного, на той момент, нічого в своєму житті не їла.

Ми підкріпилися і з новими силами ринулися в свою подорож. Погода була чудова, не жарко. Але я була у майці і сонце та вітер зробили свою справу, в мене на плечах шкіра почервоніла і почала припікати .Але на той момент я ще цього не замітила. До Синячки залишилося вже зовсім небагато.

Ми вийшли з лісу на луг.........Яка красота. Таких квітів я ніколи не бачила, і навіть не знаю як вони називаються. Уявіть собі квітку конюшини тільки в разів 15 більшу, а таку пахнющу.....

От ми дійшли до Синячки, тільки вийти ще на неї залишилося. Ми трохи сіли перепочити. І тут прислухалися до звуків вітру. Цей дзвін у мене досі у вухах стоїть. Уявіть картину: ви сидите далеко в горах, де цивілізацією і не пахне, кругом ліс та тишина. І тут ви чуєте дзвін дзвіночків, які переливаються різними звуками, здається що це якісь казкові ельфи співають. А виявляється все просто, за горою, пасеться стадо корів, у яких на шиях висять дзвіночки, які при русі коливаються і дзеленчать.

Почали ми підніматися на Синячку. Відразу змінився рельєф, стало дуже важко підніматися. Сама гора є у вигляді піраміди складеної з просто величезних глиб каміння. Складається таке враження, що вони просто накладенні один на одного. Поки я туда вийшла, у мене почали труситися ноги від страху(я боюсь висоти).Але панорама з гори відкривається-словами не передати. Висота Синячки приблизно 1250м.На самій горі ми сфотографувалися і почали спускатися на другу сторону. Почалася дорога додому. Верталися ми іншою дорогою, щоб краще побачити Карпати.

У лісі на той час стільки було чорниць, але у нас зовсім не було часу її їсти, а так шкода. У неї там смак зовсім інший, ніж у купленої на базарі. Але мій коханий зате перший раз побачив як вона росте. Він думав, що чорниця росте як малина, на кущах.

Коли ми вже достатньо змучилися, вирішили передихнути, тай поїсти шашликів. Поки хлопці розводили ватру, я накривала пеньок. Робила з нього стіл. З собою ми взяли собаку Василя-Діну. Вона так бідолаха змучилася, що коли я їй під ніс положила кусок м’яса, вона на нього навіть не зреагувала. Просто залишилася лежати із закритими очима.

Полежали ми годинку, поїли самих смачних шашликів на світі, тай пішли додому.

Дорога додому виявилася дуже важкою. Останні 5 км ми йшли в низ. Це здається що вниз легко йти. Насправді-нічого подібного. Постійно треба дивитися під ноги щоб не зашпортатися і не впасти. Бо як впадеш-будеш довго котитися до низу, і поламаєш всі ребра. Друга причина це те, що легені надихалися свіжого повітря і почало дуже боліти в грудях, просто пекти. А чай уже закінчився, щоб хоч трохи зменшити той біль. А холодну воду не ризикували пити. Я думала, що після цього походу в мене буде боліти все тіло, і я завтра просто не встану з ліжка.

Коли залишилося метрів 300 дійти до хати, я просто вже повзла. Оксана залишалася дома з малим, і нам приготовила їсти. Але я ледве вповзла до хати попросила її чаю з липи і ми нічого вже не вечеряли (Ми вернулися в 9 годині вечора). Після того як випила чаю, я просто заснула одіта і проспала так до ранку.

На другий день я проснулася рано, в годині 6.Сонце недавно тільки встало. Я подивилася довкола яка краса, роса ще не спала, повітря таке п’янке. І я здивувалася, наскільки я себе здоровою почуваю, навіть після такого походу. Ми порахували що за день ми пройшли 28 км.пішки.Я сама собі не вірила що це я зробила.

За ті декілька днів ми об’їздили все Яремче, Ворохту. Але самим ярким моментом нашого віддиху був похід у гори. Дуже хочеться знову туди поїхати, але уже з ночівлею у лісі, щоб уже повністю відчути що таке Карпати.


Автор: Olga D