А.І. Савчук, А.М. Михайлова
Одеський державний медичний університет
“Педіатрія, акушерство та гінекологія” № 5, 2002рік

(A.I.Savchuk, A.M.Mykhailova A.M.
Odesa State Medical Institute)

В другій половині 20 століття, завдяки введенню масової імунізації дифтерійним анатоксином, захворюваність на дифтерію в післявоєнні роки спочатку швидко знижувалась, найнижчі показники захворювання на дифтерію в Україні було зареєстровано у 1976 р. — 0,02 на 100 000 населення. Низький рівень захворюваності протягом багатьох років призвів до заспокоєння працівників охорони здоров'я, а розповсюджена серед батьків думка про шкідливість щеплень сприяла різкому збільшенню кількості нещеплених або неправильно імунізованих проти дифтерії дітей. Недостатність проведення щеплень дітям та дорослим, соціальні зміни, що почалися в Україні в 90-ті роки, стали причинами подальшого зростання захворюваності на дифтерію. Початок росту захворюваності в 1991 р. характеризувався періодами підвищення (1991-1994), стабілізації (1995) та спаду захворюваності (з 1996).

В 1999-2000 pp. захворюваність серед дітей в Одеській області становила 1,2 та 1,1 на 100 000 населення, що відповідає спорадичному рівню захворюваності. Але, незважаючи на зниження епідемічного процесу та стабілізацію рівня захворюваності, залишаються невирішеними питання, що пов'язані з діагностикою та лікуванням ускладнених форм дифтерії.

Метою даної роботи був аналіз сучасних особливостей клініки та перебігу дифтерії у дітей, які грунтуються на даних захворюваності на дифтерію в Одеській області.

З 1992 по 2001 pp. в Одеській області було зареєстровано 260 випадків захворювання на дифтерію серед дітей. На лікуванні в Одеській міській інфекційній лікарні з діагнозом дифтерії за даний період знаходилось 243 хворих віком від 6 міс до 14 років. Нами було проведено аналіз клінічної картини захворювання у 200 дітей. Розподіл хворих за віком був наступним: до 3 років — 25 (12,5%), від 4 до 6 років — 60 (30%), від 7 до 10 років — 63 (31,5%), від І і до 14 років — 52 (26%).

Переважали локалізовані форми дифтерії мигдаликів: вона становила 46,5% всіх захворілих. Поширену форму діагностовано у 12,5% дітей, токсичну — у 21%, комбіновані форми — у 20%. Серед хворих на локалізовані форми дифтерії (п=93) більшість становили щеплені (66,7%) діти, щеплені з порушенням графіка — 33,3%. А серед захворілих переважали діти шкільного віку (69%). Вогнищева форма дифтерії спостерігалась майже в 3 рази частіше, ніж плівчаста, яка відмічалась переважно у дітей, щеплених з порушенням графіку. У роботі детально проаналізовано особливості клінічної симптоматики вищеозначених форм дифтерії дітей різних вікових груп, а також особливості клінічного перебігу ускладнень хвороби (міокардитів, полінейропатій, пневмоній, нефрозонефритів тощо. Підкреслено, що тяжкий перебіг захворювання, якийсупроводжувався набряком підшкірної клітковини шиї (п=42) або комбінованим ураженням мигдаликів, дихальних шляхів чи носа (помічався у нещеплених (57,3%) або неправильно щеплених (42,7%) дітей. Частота токсичних форм дифтерії збільшувалась з віком і максимуму у дітей шкільного віку. Майже всі діти мали обтяжений преморбідний статус у вигляді хронічного тонзиліту нотонзиліту (71,8%), часто хворіли н респіраторні вірусні інфекції (14,3%), страждали на харчову алергію або бактеріальну астму (31%). Майже чверть захворілих складали із асоціальних сімей, в 71,4% випадків мали місце пізнє звертання за медичною доі (3-5-та доба або пізніше).

Основним в лікуванні всіх клінічних форм дифтерії була нейтралізація циркулюючого у кровоносному руслі токсину шляхом введення ПДС. Доза сироватки розраховувалась залежно від форми та тяжкості дифтерії відповідно до рекомендацій С.О. Крамарева та співавт. При локалізованих та поширених формах дифтерії сироватку вводили одноразово внутрішньом'язово. При тяжких формах захворювання тривалість сироваткової терапії не перевищувала 2 діб, а загальна доза сироватки не перевищувала 500 тис. МО. Для профілактики алергічних реакцій ПДС вводили дробово під захистом кортикостероїдів та антиалергічних препаратів.

В усіх випадках хворим на дифтерію проводилось етіотропне лікування антибіотиками. При легких формах використовували еритроміцин або рифампіцин, при середньотяжких та тяжких — парентерально напівсинтетичні антибіотики пеніцилінового або цефалоспоринового ряду. Тривалість антибіотикотерапії при легких формах захворювання становила 5-7 діб при середньотяжких та тяжких — 10-14 діб. З метою детоксикації і для стабілізації гемо-динаміки використовували плазмозамінники — реополіглюкін, альбумін, з наступним введенням кристалоїдів: 5% розчину глюкози з вітамінами С, Вд, кокарбоксилазою та хлоридом калію. При розвитку міокардиту призначали суворий ліжковий режим, дієту з обмеженням рідини та солі. Для стабілізації внутрішньоклітинного обміну вводили кортикостероїди, антигіпо-ксанти, токоферолу ацетат, рибоксин, препарати калію. При легкому або середньотяжкому перебігу міокардиту замість кортикостероїдів використовували-нестероїдні протизапальні засоби.В результаті лікування видужання настало у всіх дітей з локалізованими та поширеними формами дифтерії. Летальність при токсичних формах досягала 6,3%, при комбінованих — 44,4%. Летальність при дифтерії у дітей була максимальною на висоті епідемії — 16,6%, а загальна летальність за 10 років епідемії становила 9,88%. Безпосередніми причинами летального закінчення були тяжкий міокардит з кар-діогенним шоком (61%), серцево-легенева недостатність внаслідок поєднання тяжкого міокардиту та пневмонії (21,7%), ГНН (4,3%), асфіксія (8,7%), ІТШ з ДВЗ-синдромом (4,3%).. Отримані дані дозволили авторам зробити наступні висновки:

  1. Особливістю минулої епідемії е переважання серед щеплених дітей леких локалізованих, а також атипових форм захворювання, діагностика яких була утрудненою.

  2. Тяжкі форми захворювання з поєднаними ускладненнями і летальним закінченням відмічались у дітей з різною соматичною патологією або з асоціальних сімей, внаслідок чого вони були не щеплені, або щеплені з порушенням графіка щеплень.

  3. Для запобігання новому епідемічному спалаху дифтерії необхідна правильна імунізація дітей проти дифтерії та своєчасна діагностика захворювання, яка може бути забезпечена ретельним щоденним спостереженням за хворими на ангіну та їх обов’язковим бактеріологічним обстеженням.