Чи можна написали лист дитинці, що ще не народилася? Чи зрозуміє вона набір символів та мерехтіння монітора, стукотіння клавіш та бурмотіння собі під ніс... Однак написали варто, якщо хочеться.

28.11.02 – Четвер. Перечитано багато літератури, пережито багато стресів та радісних хвилин. До сьогодні. Багато ще попереду. Не хочеться думати про те, що буде завтра, що необхідно зробити і куди піти. Не хочеться лежати в ліжку і вдавати хвору. Не хочеться нічого.

Є страх бути поганою дружиною, поганою мамою, поганою студенткою та співробітницею. Купа страхів і занадто мало впевненості в собі. Чого хочу я? До чого в решті решт прагну? Не зрозуміло. І це теж мене дивує. Дитина, яка живе зі мною... Це не дитина, яку я ношу, це дитина яка живе своїм життям і яку мені часом шкода через вимушену нерухомість та неможливість спілкування із світом. Народжувати страшно. Однак я ж не можу бути егоїсткою і тримати дитину все життя в собі, не випускаючи її на волю! Хоча так легше, мабуть. Мені дуже хочеться вислухати її (його) - що воно скаже, щоб поділилося своїми відчуттями від перебування там, в середині. Ми не говоримо. Чи ми розуміємо один одного? Не знаю. Часом мені здається, що я все роблю не так. Часом я просто роблю так як мені хочеться, не зважаючи на інших.

Дві проблеми – дитина в моїй утробі подорослішала за ці декілька місяців і стала зовсім дорослою і самостійною. Мені навіть здається, що вона живе своїм життям, незважаючи на мої почуття. Однак я не можу це підтвердити. Я не можу почути її голос, що розкаже мені, пожурить мене і порадить як і що робити. Я не можу сприймати її як зовсім маленьку напівлюдинку, але й не можу вважати її повністю дорослою. Залишається просто чекати вирішення цього питання.

Чому ж я не адресую цей лист тобі, моє маленьке слоненятко? Моя маленька хрюшка... не знаю. Так дивно і дивовижно все, що відбувається зі мною, що годі і сподіватись щось зрозуміти. Спочатку я хвилювалась, потім довго заздрила сама собі, потім пишалася собою. Тепер я загубилась у власних думках та цілях. Я просто пишу тобі, незрозумілою мовою, адже ти не розумієш звук стукотіння клавіатури, хоча й знайома з нею. Мабуть твій найнеулюбленіший звук за весь час твого життя. Адже ти вже живеш. І ти це відчуваєш, я знаю. Тобі не подобається Павич, тобі подобаються маслини, тобі подобається тиша і миша зі скролом (хоча ти навіть не знаєш, що це таке).

Ну мабуть натхнення на сьогодні вичерпалось. Писати нема про що і нема як.

Тримайся, все життя ще попереду і воно, повір, не гірше, а навіть краще ніж ти можеш собі уявити.

З любов’ю та повагою, твоя Мама.

Sofisyanya