"Свого не цурайтесь" - це не про українців?

У 2001 році Державну премію України в галузі науки і техніки одержав колектив учених під керівництвом члена-кореспондента НАН України, доктора біологічних наук, заступника директора Інституту мікробіології та вірусології ім. Д.Заболотного НАН України Івана Скрипаля. Їхній винахід називався "Теорія і практика створення антисигнатурних олігодезоксирибонуклеотидів як універсальних антимікробних засобів". Прочитати таке на широкий загал не кожен зуміє з першого разу, тому й пожартували члени комітету з державних премій: мовляв, швидше присудімо цю премію, доки ведучий - поважна людина, академік, директор Інституту фізіології ім.Богомольця Платон Григорович Костюк не вивихнув язика. Премію присудили. На тому і все. Не став Іван Скрипаль "Людиною року", а колектив його однодумців - якимсь "золотим фондом" України. І найголовніше: його винахід так і не почав приносити користь людям і, судячи з усього, ще не скоро почне.
Можливо тому, що не кожному хочеться розбиратися, що воно таке - антисигнатурні олігодезоксирибонуклеотиди. А, можливо, й тому, що з якихось, одному Богу відомих, причин, не люблять у нас в Україні свого, а чужому вірять і не лінуються вклонитися. Тим часом винахід українських учених міг би зробити переворот у лікуванні інфекційних недуг.

Убити людину, не вбивши мікроб, - це про антибіотики

Не буду обтяжувати читача статистичними даними щодо зростання різновсяких інфекцій. Наука ж бо не стоїть на місці, шукає причини хвороб і вже ледь не для кожної хвороби знайшла якогось збудника - вірус, бактерію чи грибок. Нині ми боїмося заразитися не лише нежитем, туберкульозом чи хворобою Боткіна, а й раком чи виразкою шлунка. Вірніше, тими мікроорганізмами, які, ймовірно, їх спричинюють. Вже знаємо, що у синдромі хронічної втоми слід винуватити герпес-віруси, а у статевих проблемах - всюдисущі хламідії і мікоплазми. Багато чого знаємо, не знаємо лишень, що з тими знаннями робити. Здавалося б, немає нічого простішого. Знаєш причину - знешкодь її і ти - переможець. Аж ні, хитра природа кожній сутності віку відміряла - і корисній, і шкідливій. Ось і виходить, що виявити збудника хвороби - це ще зовсім не означає його позбутися. На практиці це часто виливається в неефективне лікування, потребу повторних курсів лікування, появу стійких до лікування модифікацій збудника.
Розмови про те, що антибіотики - єдина нині зброя проти збудників інфекцій: більше шкодять, ніж лікують, ходять уже давно. Флеммінг давно помер, а його винахід став настільки звичним, що всі вже й позабували, як у допеніцилінову епоху люди помирали від сепсису, запалення легень, сифілісу та інших хвороб, лікування яких нині не є проблемою.
Проблеми ж із самими антибіотиками з'явилися відтоді, як зауважили, що, по-перше, мікроорганізми з часом призвичаюються до ворога, змінюються і стають для нього невразливими і, по-друге, антибіотики разом із патогенною флорою винищують і резидентну (нормальну), без якої людині не жити. Потім, звісно, цю флору можна заселити в організм насильно, але така "шокова терапія" мало кому на користь. Ще менше ентузіазму до лікування стає, коли почитаєш перелік протипоказань та побічних ефектів антибіотиків.
Учені вже давно працюють над пошуком таких препаратів, які б діяли винятково на патогенні мікроорганізми. А ще краще - на один. Конкретно на той, що спричинює хворобу.

Зібрати ліки "по цеглинках"

Іван Скрипаль - не перший, хто заглянув у бактерію з думкою, що б там таке змінити, щоб їй на світі не жилося, але перший, хто запропонував використовувати для цього найконсервативнішу її частину - рибосомальну РНК (рРНК). Суть свого методу Іван Скрипаль розповідав мені по-всякому - і "по-вченому", і по-простому. Як людина від науки далека, дуже старалася зрозуміти і ризикну переповісти. Кожний мікроб, як живий організм, має рибосомальну РНК - каркас рибосоми, на який "сідають" білки, і не як-небудь, а на певні послідовності, названі сигнатурними. Якщо до цього "ланцюжка" створити "антиланцюжок" зі штучних нуклеїнових кислот (олігонуклеотидів), то він прикріпиться до рРНК і не даватиме можливості самоскладатися рибосомі, синтезуватися білкам, а отже - жити мікроорганізмові.
Спроби використовувати синтетичні олігонуклеотиди у світі відомі ще 1978 року. Ведуться роботи і нині, однак всі вони базуються на створенні нуклеотидів, комплементарних до певних ділянок геномної ДНК чи інформаційної РНК, але тут учені, схоже, наступили на ті ж граблі, що й з антибіотиками - такі мішені здатні швидко змінюватися, тож до таких сполук швидко виробляється стійкість.
Рибосомальні РНК, на які звернули увагу наші вчені, - найбільш консервативні біологічні молекули (практично незмінні в часі). Якщо мішенями для нуклеотидів вибрати їх, то вироблення стійкості практично неможливе.
У той же час рРНК мають менш консервативні ділянки, де й закодована специфічність самої бактерії (її виду, роду, навіть штаму). Це дає змогу створити олігонуклеотиди на будь-який смак - антивидові, що пригнічуватимуть ріст лише одного виду мікроорганізму, або такі, що вбиватимуть усіх представників родини, не зачіпаючи інших, - і це головний плюс винаходу. Такий підхід дає можливість збирати, як на конструкторі, антимікробні засоби із заздалегідь запрограмованим спектром дії. У дослідах на культурі клітин тканин, проведених в Інституті мікробіології та вірусології НАН України, показано, що олігонуклеотиди здатні забезпечити стовідсоткове(!) інгібування життєдіяльності мікроорганізмів. Найкращі результати вже сьогодні одержані на мікоплазмах.
Іван Скрипаль вважає, що після відповідних клінічних випробувань антисигнатурні олігонуклеотиди можна буде використовувати для лікування багатьох тяжковиліковних захворювань.
Ці сполуки майже нетоксичні, легко розчиняються у воді, фізіологічному розчині і водних розчинах спирту, борної кислоти та інших, а тому з них легко приготувати фармацевтичні композиції як для ін'єкцій, так і для інших способів використання. Так, для лікування туберкульозу, пневмоній, хламідіозів, системних інфекційних захворювань людини, сепсису згодилися б ін'єкційні стерильні розчини, а для лікування бактеріальних захворювань дихального та урогенітального трактів - водні розчини (можливо, з борною кислотою) для місцевого застосування. Головне достоїнство антисигнатурних олігонуклеотидів - у їхній надспецифічності. В організмі людини вони самі зможуть знайти мішень для ураження.

Сумно, аж за край!

Хто знає про винахід? Чому й досі не було клінічних випробувань? Чому досі не налагоджене виробництво? Чи довго ми розшаркуватимемося в поклонах перед іноземними виробниками антибіотиків чи їх субстанцій? І чи довго ще вирощуватимемо резистентні до всього можливого штами смертельно небезпечних інфекцій і, врешті, що робитимемо, коли виростимо?
Нині виробництво антисигнатурних нуклеотидів коштуватиме недешево. Але й пеніцилін свого часу коштував рівно удесятеро дорожче за золото, доки його виробництво не поставили на потік. Що нам заважає? Не трудіться відповідати - сама знаю. Просто за державу соромно.

Оксана ДУДАР

Газета "Ваше здоров'я"(медичне видання) № 11, 19-25 березня 2004 року